Українське друковане видання в Чехії “Пороги” поспілкувалось із сержантом 1-го батальйону оперативного призначення 14-ї бригади НГУ “Ягуар” – Володимиром Онищенком. Про складнощі армійського життя, неспроможність української попкультури та обов’язок перед власним сумлінням далі в цікавому інтерв’ю.
Увага! Щоб не пропустити важливі новини, слідкуйте за нами у Телеграмі та Фейсбуці
До війни Володимир був власником музичної студії та музикантом. Записи, концерти й турне змінилися військовим статутом і необхідністю обороняти Україну.
— Розкажи, як ти потрапив до війська?
— О, це така історія, досить поширена серед людей, які в перші дні пішли. Розповім, що хотів зробити, які думки й відчуття мав, коли все почалося. 24 лютого, в перший же день, я спробував долучитися до друзів із молодіжної організації, активістів, які не є військовозобов’язаними, але могли вирушити на фронт. На жаль, з ними нічого не вийшло. Я повернувся додому й поставив собі одне запитання: чи зможу жити далі з думкою про те, що я не був ніяк залучений у цей історичний момент? Вирішив, що не зможу, й пішов у військкомат.
— Які навички з цивільного життя тобі знадобилися в армії?
— Насправді дуже багато, тому що в армії велика потреба в тій же самій комп’ютерній грамотності чи просто свіжому погляді на деякі речі. Творча “жилка” допомогла. Я рік служив на посаді штаб сержанта служби інформації та комунікації й займався “медійкою” бригади. Тобто всім, починаючи від написання статей, фотографування й фільмування, закінчуючи рекрутингом, генеруванням ідей
щодо того, як ефективніше залучати в армію людей або висвітлювати роботу бригади чи підрозділу. Це колишня моя посада.
— А зараз чим займаєшся?
— Я перейшов з управління бригади в управління батальйону, але так детально не можу розповідати, бо це суперечить внутрішньому статуту батальйону. Однак творчості теж вистачає. Зокрема, зараз на мені соцмережі батальйону, тому що ніхто не вміє навіть відео публікувати, як належить.
— Це ви придумали рекрутувати Жадана й інших медійних чоловіків до армії?
— Ні, але я знаю, що вони йдуть, тому що знають точно, що потраплять у більш комфортні умови й будуть займатися роботою за своїм профілем. Це теж важливо, це теж рухає армію. Просто військові старої генерації, “динозаври”, змирилися з тим, що вони не все знають і розуміють. І є деякі речі, в яких вони просто “нулі”. Тому й дозволили таке.
— Маєш на увазі, дозволили не змушувати медійних людей ганяти по траншеях?
— Ні, це теж потрібно. Але в деякий момент у глухий кут зайшло багато людей, особливо серед керівництва, в тому плані, що вони не освоїли сучасні методи пропаганди, реклами, медійності. Зрозуміли, що це вони не опанують. Тому творчим і відомим дозволили цим займатися та створюють під них посади.
— До війни ти був музикантом, тобто маєш зв’язок із культурою. Розкажи, чи здатна культура взагалі запобігти такій події, як війна? Чи можна було щось зробити, щоб не допустити вторгнення?
— Ні. Я думаю, творчі люди глибше занурюються в розуміння процесів, хоча не зовсім мають можливості й слова, щоб передати це. Принаймні в Україні це так працює. Вони все-таки більше відірвані від реальності чи й узагалі повністю від неї абстраговані й живуть у своїй бульбашці. Я не кажу за всіх, але більшість з них просто знайшла нову нішу, яка з’явилася після початку повномасштабного вторгнення, та продовжує на ній заробляти. Тобто вони адаптувалися, грубо
кажучи, пристосувалися. До них маю багато питань.
— Тобто можемо стверджувати, що культурна еліта, чи так звана мейнстрімна культура, вона не відбулася як якийсь двигун національної свідомості. Чи я помиляюсь?
— Я вважаю, що все-таки ні. Вони використали актуальну тему для народу й паразитують на ній, незалежно від того, яка насправді ситуація. Хоча є порядні артисти, але здебільшого це бізнес, шоубізнес. Їм треба демонструвати шоу.
— Тобто маєш на увазі, що в нас шоубізнес підмінив культуру, грубо кажучи?
— Ну так, сто відсотків.
— А яке твоє ставлення до українців, які досі зберігають сентименти до російської культури? І що
б ти міг їм сказати?
— Альтернатив дуже багато, особливо коли знаєш мови. Англійську, до прикладу. Тоді відкривається насправді великий світ мистецтва. Думаю, саме через мову вони так вхопилися за російських письменників, музикантів. Не хочуть собі завдавати розумового навантаження. Я насправді підтримую, коли відмежовуються від російськомовного продукту, чи то з Росії, чи з України, не важливо. Тому що вона все ще з’являється – російськомовна українська музика. Ми ж не можемо сказати, що це російський співак, якщо він українець, але співає російською. Для себе я закрив це питання повністю на 100%. Тобто мені деякі артисти подобалися, а зараз я принципово їх не слухаю. Тому що в цій ситуації вони всі працюють як один механізм, з метою розмити наші культурні кордони й довести, що ми “один народ”. А стосовно тих людей, які продовжують це
виправдовувати та споживати — нехай намагаються розвиватися всебічно й шукати культурний продукт у більш здорових суспільствах світу.
— Політика влади з питань мобілізації залишає бажати кращого. Скажи, чи маєш ти уявлення, яким чином можна було б покращити мотивованість громадян щодо рекрутингу до війська?
— Ну, по-перше, найголовніша проблема влади в питанні мобілізації – те, що вони дуже сильно провалили терміни. А по-друге, якщо поставити це на нормальні рейки в плані реформи — прибрати ТЦК, зробити рекрутингові центри, медіацентри різних бригад… І робити це потрібно було ще півтора року тому, тоді це було б ефективніше, можливо б кадрового дефіциту такого не було. По-третє, коли я, як військовий, бачу в новинах про випадки боротьби з корупцією — мені дуже неприємно. Війна відбувається не тільки на лінії зіткнення, вона відбувається в усіх сферах, усюди, де можна впливати на людей.
— Розкажи про свій підрозділ, наскільки це можливо. Які завдання виконуєте, якісь цікаві історії зі служби, або що наболіло.
— Це 1-й батальйон оперативного призначення «Ягуар», 14-ї бригади Національної гвардії. Підрозділ воює дуже-дуже тривалий час. Усередині нього були здійснені певні реформи, перехід на більш натівську систему керування. Це автономний організм, який може воювати своїми силами й засобами тривалий час. Єдине, що замість ротацій кожні 90 днів за статутом, у нас ротації без обмежень у часі. Останні 10 місяців, навіть більше, ми перебуваємо на Запорізькому напрямку, без виходів. Воюємо ефективно. Тут порядковий номер теж має значення: якщо, наприклад, у бригаді є 5 батальйонів, то перший буде найпотужніший, найефективніший. Принаймні, там, де я був, так складалося. Намагаємося його рекламувати окремо. Є медійні підрозділи, досить популярні, в яких вкладаються значні гроші в медійку. А є підрозділи, як наш, які теж ефективно воюють, але при цьому вкладати свої гроші немає змоги. А від держави чи командування батальйону отримати фінансування – нереально.
— А яким чином ви тоді отримуєте боєприпаси?
— Для цього власне існує армія: танки, бронетранспортери, БК до всього,майно, харчі тощо – це все їхня відповідальність. А самою війною, безпосередньо бойовими діями, плануванням задач, на доступному нам рівні – цим усім займаємося ми. І все не просто існує, стоячи на місці – війна вимагає постійних видатків.
— На фоні корупційних та комунікаційних скандалів, котрі постійно бентежать наш інформаційний простір, деякі люди втрачають мотивацію навіть донатити. Що б ти хотів сказати цим людям, щоб якось умотивувати їх?
— З власного досвіду – навколо мене сформувалося таке оточення, яке дуже допомагає. Коли я прошу задонатити, то вони донатять. Я думаю, що кожній людині важливо, попри корупцію або взагалі ситуацію в суспільстві, підтримувати своїх людей, які зараз воюють або причетні до війська. Потрібно свої думки й усю свою допомогу спрямовувати їм, і мотивацію черпати саме від них.
Тобто не варто надто спиратися на загальне уявлення про армію, бо в армії є абсолютно різні люди. Найкраща мотивація — це підтримувати людей, яких особисто знаєш і хочеш їм допомогти, тому що вони воюють за виживання наших людей. Навіть не за територію, бо це просто земля, а за людей, бо Україна — це ж люди.
— Перебуваючи в епіцентрі подій, яким тобі вбачається закінчення війни?
— Складно сказати. Коли я цікавлюся якимись глобальними речами, які напряму не залежать від мене або не підпадають під мої обов’язки на службі — мій настрій починає погіршуватися.
Я зараз більше фокусуюся на наявних задачах, які зараз переді мною стоять. Я б порадив усім військовим фокусуватися на своїй роботі. Багато не лізти думками в глобальні речі, на які ми не
впливаємо. Наша робота впливає, але якщо вона потерпає від думок глобальних, тоді й наш вплив меншає. Однак вважаю, що в будь-якому разі все закінчиться на політичній арені. В наш час дві великі потужні сили не можуть закінчити війну просто як футбольний матч. Просвистів свисток –
хтось забив більше голів і переміг. Так воно точно не буде. Завершення таких подій відрізняються дуже сильно від початкових умов.
— Чи не здається тобі, що може відбутися, як, наприклад, у війні Іраку з Іраном, коли вони 10 років воювали й в результаті всі вийшли без видимих для себе перемог, тільки з жертвами?
— Так, це більш імовірний сценарій у нашій війні, я так вважаю. Поки розклад сил такий, як зараз, то війна може тривати вічність. Або, скажімо, як в Африці: війни там постійно тривають, а ти вже й нічого не знаєш про них. На жаль, так може бути й у нас. Тим паче, що емпатію здобути взагалі дуже складно в такому випадку, бо війна це не те, за що люди звикли переживати. Тобто це не акт тероризму якийсь, це не велике стихійне лихо, яке близьке всім. Хоча насправді тут війна з таким ворогом, який робить страшні речі, яких не робилося вже дуже давно. Більшість людей, які востаннє таке переживали, вже померли від старості. Й дуже складно, мені здається, пересічному американцю співчувати нам щиро. Тому ми почали колись цей хештег поширювати, що Росія – країна терористів. Бо тероризм зрозуміліший суспільству, ніж війна такої сили. Вони просто не можуть повірити, що це відбувається. А з тероризмом американці стикалися часто останнім часом.
Ну от таке наше завдання – щоб здобувати емпатію людей і підтримку в сучасному світі, треба щось таке видумувати на політичній арені, щоб це якось торкалося душ людей.
— Розкажи про найбільш нагальні потреби підрозділу.
— Оскільки найбільш розвинениму батальйоні є підрозділ ударних БПЛА, то ми постійно потребуємо мавіки. Ми працюємо мавіками, це дуже зручний прилад, який заміняє 90% потреб підрозділу, таких як вогневі засоби, піхотинці, розвідка. Тобто це те, що потрібно завжди. У нас постійно в небі чергують 3-4 мавіки, а втрачаємо їх щоденно. Коли ми виконуємо задачу, втрачаємо безпілотник. І це найголовніша потреба, поки альтернативи немає.
— Що б ти хотів побажати тим, котрі зараз перебувають за кордоном?
— Я хочу, щоб вони розуміли, що тут перебуває дуже багато розумних людей, які взяли на себе обов’язок виконувати необхідні завдання у війську сумлінно й добровільно. Ті, хто виїхали, повинні відчувати себе українцями й розуміти, що ті, хто залишилися, зробили це, бо хочуть створити сучасну країну й покінчити з цими вічними проблемами, які йдуть від нашого сусіда (РФ). Що треба нам допомагати й усіляко підтримувати. І сподіватися не на те, що всі виїдуть, а навпаки, після визволення почнуться реформи, бо влада оновлюється. Є надія, що в нас все вийде, тож нас треба підтримувати.
Допомогти підрозділу можна за QR посиланням на MonoBank “Дрони для Ягуара”
